Лександор Сергеич Пушкин

Лександор Пушкин (росс. Александр Сергеевич Пушкин) 1799—1837) — россейской вершун, баюн, шшытатса обосновальником нонешнево руссково краснословвя. Самоголовной евонной вершышше кличетса "Евгений Вонегин", де бают про руссково барина, которому нехрен чем заделатса, мужыки заместо во робют дык, а вон токо путатса с розными бабами.

В некоторых евонных вершах Пушкин потреблят и полношнорусски словы, каки вошедши и в сибирской говор.

Пушкін був у близьких стосунках із українцями М.Маркевичем, М.Максимовичем, Д.Бантиш-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав М.Гоголеві увійти в російську літературу. Він цікавився українським фольклором, мав у себе «Опыт собрания древних малороссийских песней» М.Цертелева (1819), «Малороссийские песни» М.Максимовича (1827) та його ж таки «Малороссийские народные песни» (1834), «Запорожскую старину» І.Срєзнєвського (1833), однак українська народна образність не знайшла майже ніякого відбитку в його творчості.

Перебування в Україні під час заслання в 1820-1824 pp. (Катеринослав, Одеса, відвідування Києва, Кам'янки біля Білої Церкви) ніяк не зблизило Пушкіна з українським національним життям.

Пушкін намагався вплинути на К.Рилєєва, щоб останній переробив свою поему «Войнаровський» в російському націоналістичному дусі, в цьому ж напрямку писав Пушкін свої нотатки «Історія Петра», де тенденційно висвітлено шведсько-російсько-українську війну 1708-1709.

Поему «Полтава», високо оцінену Миколою І, Пушкін написав у напрямку здійснення планів, навіяних йому царем, а також для демонстрації своєї відданості офіційній ідеології у зв'язку зі слідством проти нього. Завданням «Полтави» було довести «історичну закономірність» знищення української державності та створення Російської Імперії, в одичному плані оспівано велич Петра І, у мелодраматичному - заплановано постать Мазепи, виставлено його як носія валенродизму. Мазепа у нього «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій», у нього «чорні помисли», він носить у грудях «кипучу отруту».

П.Куліш підкреслював значення Пушкіна для української літератури. Пушкін впливав на нього як вишуканістю свого поетичного слова, так і великодержавною російською ідеологією. Шевченко своєю поемою «Сон» («У всякого своя доля») пристрасно заперечив пушкінську апотеозу Петербургу в поемі «Мідяний вершник».

Пушкіна перекладано на українську мову, починаючи з 1829 р. (Л.Боровиковський). Найкращі дореволюційні переклади належать Л.Боровиковському, М.Старицькому, І.Франкові, М.Вороному. З післяреволюційних перекладачів треба відзначити П.Филиповича, М.Зерова, М.Рильського, М.Бажана, М.Терещенка, Н.Забілу.